Історія

Стисла історія Української Автокефальної Православної Церкви з 1921 до 1944 рр
   1921 р. – Собор Української Автокефальної Православної Церкви в Києві призначив Митрополита Василя Лупківського головою УАПЦ. Переслідування Радянського уряду та Російської Православної Церкви Москви деякий час ставали на перешкоді встановленню постійного духовного порядку УАПЦ.
   1924 р. – Його Всесвятість Грегоріос VII, Вселенський Патріарх видав Томос (Tomos), який відновив історичну Митрополію Київської Русі (України) у якості Автокефальної Церкви та зробив Його Блаженство Митрополита-Архієпископа Варшави Діонісія Валединського відповідальним за встановлення нового Синоду Єпископів.
   1941 р. – відбувся Собор Української Автокефальної Православної Церкви. Учасники синоду, багато з яких були орієнтовані на Росію, вирішили утримати Українську Церкву в окупованій Німеччиною Україні в канонічній залежності від Московського Патріархату. Синод проголосив Архієпископа Олексія Митрополитом цієї церкви, що стала відома під назвою “Автономна Церква”.
Восени 1941 р. – Митрополит Феофіл Булдовський з Харкова, призначений Єпископом Московського Патріархату в 1923 р., приєднався до Української Автокефальної Православної Церкви. У 1942 р. він очолив УАПЦ у Лівобережній (Східній) Україні. Слабке здоров’я завадило Митрополиту Феофілу врятуватися втечею, коли більшовики відвоювали Україну у німців у 1944 р.
   24 грудня 1941 р. – Митрополит Діонісій Валединський (Польської Православної Церкви – Всесвітнього Патріархату, при якому першим єпископом, присвяченим у 1913 р., був Грегоріус IV, Патріарх Антіох, спадкоємець в апостольському наслідуванні Cв. Петра) призначив Єпископа Полікарпа Сикорського (присвяченого у 1932 р. Митрополитом Діонісієм) тимчасовим адміністратором зайнятих німцями Українських земель і нагородив його званням Архієпископа Луцька і Ковеля.
   9-10 лютого 1942 р. – Митрополит Діонісій благословив зустріч Української Єпархії у Мінську (Білорусь) на Першому Синоді Єпископів Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що відновив канонічні зв’язки та єдність із Всесвітнім Патріархатом Константинополю. Під час цієї історичної зустрічі Архімандрит Никанор Абрамович (9 лютого) і Архімандрит Ігор Губа (10 лютого) були присвячені Архієпископом Полікарпом Сикорським, Архієпископом Олександром Іноземцевим і Єпископом (який став пізніше Митрополитом Варшави) Юрієм Коренастовим. Митрополит Діонісій доручив їм спільно служити священиками Архієпископа Полікарпа з обов’язками в Києві.
   9-17 травня 1942 р. – у Соборі Cв. Андрія в Києві, із дозволу Митрополита Діонісія, при президентстві Священиків Митрополита, Архієпископів Никанора та Ігоря, відбулося призначення наступних нових Єпископів УАПЦ. Це були: Єпископ Фотій Тимощук для управління Черніговом (9 травня);
Єпископ Мануїл Тарнавський для управління Білою Церквою (10 травня);
Єпископ Михайло Гарний для управління Єлисаветградом (12 травня);
Єпископ (тепер Патріарх) Мстислав Скрипник для управління Переяславом (14 травня);
Єпископ Сильвестр Гаєвський для управління Лубнами (16 травня); і
Єпископ Григорій Огійчук для управління Житомиром (17 травня).
Незабаром після цього Митрополит Діонісій та Архієпископи Олександр і Полікарп схвалили усі дії Собору.
   У 1942-43 рр. були призначені наступні єпископи:
Єпископ Геннадій Шиприкевич для управління Дніпропетровськом (24 травня)
Єпископ Володимир Малець для управління Черкасами (23 червня);
Єпископ Платон Артем’юк для управління Рівним (2 серпня);
Єпископ В’ячеслав Лісицький для управління Дубном (13 вересня); і
Єпископ Сергій Охотенко для управління Мелітополем (1 серпня, 1943 р.)
   8 жовтня 1942 р. – Архієпископ Никанор, Єпископ (тепер Патріарх) Мстислав УАПЦ і Митрополит Олексій (Громадський) Автономної Церкви підписали Акт Об’єднання у Почаївській Лаврі. Проте, німецька окупаційна влада та проросійські ієрархи Автономної Церкви примусили Митрополита Олексія видалити свій підпис. Митрополит Олексій був застрелений у Волині 7 травня 1943 р.
   1944 р. – після Другої світової війни багато єпископів УАПЦ врятувалися втечею на Захід, через Німеччину, і деякі врешті-решт досягли Сполучених Штатів Америки, де очолили різноманітні юрисдикції УАПЦ. В Україні ж УАПЦ була ліквідована Радами за допомогою Московського Патріархату. Усі ієрархи та духівництво УАПЦ, що залишилися в Україні та відмовилися приєднатися до Російської Церкви, були страчені або ув’язнені у концентраційних таборах. Через декілька років такі ж самі дії були проведені проти Української Греко-Католицької церкви в Західній Україні та Закарпатті.
Народження Українськой Автокефальної Православної Церкви Таврийська Єпархія
Храм Воскресіння Христового.
За благословінням Cвятішого Патріарха Димитрія, в серпні 1998 року, був закладений благоустрій храму, який розмістився на території однієї з військових частин Збройних Сил України. Фундатором храму став настоятель Храму Воскресіння Христового, ієрей отець Володимир (Клебан В.П.).
   Вірні прихожани приносили до церкви все що могли: ікони, рушники… З Почаївської лаври, яка досі є у складі Московського Патріархату, привезли дві ікони Почаівської Божоі Матері. Частину ікон привезли з Харкова. Але, найбільшу частину з Києво-Печерської Лаври.
   У лютому місяці 2002 року вірним УАПЦ передали велике приміщення, де нині і звершуються щоденні молитви до Бога, Богородиці, всіх святих. Проведена велика робота з внутрішнього та зовнішнього убранства храму.
   2 травня 2002 року був освячений храм та престол. Цього ж дня пройшло перше Богослужіння на передодні великого світлого свята – Воскресіння Христового. 30 квітня 2002 року був переданий святий Антимінс.
   Великі зміни сталися, за час що минув, у храмі.
   Господнє благословення прихожани побачили коли перед освяченням, волею Господа, біля храму, серед білого дня, при соняшній погоді, були звалені декілька дерев, що заважали потрапленню соняшних променів до храму. Лише молитвами до Христа, до Бога нашого на різдвяні свята також було чудо: двері до храму відчинялись та зачинялись по вечірню, начебто хто ступає. Нікого не було видно. Сам Господь заходить до храму.
У лютому місяці 2003 року Прихожанка сестра Олена принесла до храму Касперівську Ікону Божої Матері. Ікона була без рамки, ризи. Її лік був темним, майже нічого не видно. Всі поставилися до цієї ікони з великою любов’ю. Зроблений ківот. Ікона є нині в центрі храму біля царських воріт.
   Коли настоятель та священики стояли в храмі та розмірковували  як краще прикрасити Іконостас, на правій стороні храму, над іконою, запалилася лампадка і вогник горів так яскраво, що всі відчули  волю Господню і знак Господній. Це тривало кілька хвилин.
   Прийшовши до храму для підготовки до Богослужіння, 1 липня 2003 року, прихожани побачили як ризи на Касперівській іконі Божої матері почали обновлятися. Протягом дня ліва сторона ікони освітилася повністю. Про це писали одеські  ЗМІ. До 4 липня ризи повністю оновилися. До 10 липня оновився лік Божої матері та маленького Спасителя.
   Храмова Ікона Спасителя Господа нашого Ісуса Христа теж освітлилася.